Антон Саламаха - герой радянського союзу

Солдатська вдача

Звичайно, Антон Саламаха не міг похвали­тися високою освіченістю, але знав, що кор­дон між певними областями чи державами - умовна лінія. Та в той час, коли разом зі сво­їм відділенням перейшов кордон фашистської Німеччини, здалося, що його можна руками потримати - ось тільки що стояла нога на чо­мусь теплому й рідному, а друга вже ступила на щось холодне, непривітне. За спиною зали­шилися рідні простори, свої люди, а попереду все чуже і вороже. Проте свої відчуття — він це усвідомлював — теж носили умовний харак­тер, як отой кордон. З часом неодноразово випадала нагода зрозуміти, що й тут, у Германії, не все і не всі чужі та ворожі. Але до таких висновків прийшов пізніше. А на час вступу на ворожу територію ніяк не міг звикнути до того, що ворог не тільки попереду, він може вияви­тися й за спиною. Доводилося повсякчас пильнувати, триматися плечей побратимів. Навіть сон солдатський змінився: на своїй те­риторії спалося міцно, хоч і мало; тут же одним оком спав, одним вухом слухав, крізь легку дрімоту чув віддалені кулеметні черги, бачив нетривкі сполохи ракет. І дивувався сам собі молодший сержант Саламаха, що навіть у такому напівсні — напівмаренні все ж прихитрявся сни бачити. З коротких уривків складалися картинки, головним чином — Мала Кардашинка, де народився і підріс, Новочорномор'є, Бехтери, рідна домівка. І колгосп імені 18 партз'їзду КПРС чомусь снився не як щось абстрактне, а просторі поля та відділення сільгосптех­ніки, де він працював перед війною. Написали тоді, що його спе­ціальність — формувальник... А чи багато встиг він попрацювати? На початок війни йому ще й 16 років не виповнилося, то який же з нього робітник? Селянин — це вже точніше.

Одного разу, прокинувшись від незвичної передранкової тиші (незвичної, бо на фронті таке трапляється не надто часто), по­думав, що жодного разу не снилася йому війна. Справді, за ми­нулий час траплялося й смішне, і страшне; бували моменти, коли здавалося, запам'ятає їх на все життя, але вони не поверталися до нього навіть у ві сні. Мабуть, таким чином розум оберігав себе від перенавантаження, бо часом можна було і з глузду з'їхати. Як тоді, в 1943-му, на початку його служби, коли їм трапилося вийти на місце, де ворожий танк розмісив колону новобранців. По всьому було видно, що фашистські танкісти розважалися, ганяючись за молодими солдатами, щоб давити їх гусеницями, не витрачаючи куль чи снарядів. Отоді й справді було страшно бачити чорнозем, перемішаний з кістками і людськими нутрощами. Декого з його солдат тоді занудило... Минав час, а він так і не звик до крайньої жорстокості війни. За плечима були дороги Криму, Білорусії, Польщі, Литви і нарешті — Східна Прусія. На гімнастерці сержанта вже світився орден Сла­ви III ступеню, а його не так просто отримати. І все ж яким би не був досвід воєнних дій, до всього звикнути не можна. Та, мабуть, і не треба, адже звичка загрожує втратити щось людське. 

* * * 

З перших же сутичок на ворожій землі Антон Михайлович спій­мав себе на тому, що до кожного населеного пункту, навіть до окремих будинків почав ставитися як до ворога — підступного, жорстокого, безжалісного. І справді, кожний населений пункт, на­віть кожна окрема садиба була перетворена ворогом на своєрідну фортецю. Уявити важко, що з отого мирного, привітного буди­ночка під червоним черепичним дахом і доглянутим палісадником можуть раптом пролунати в упор по колоні кулеметні черги або й постріли з фаустпатронів. А так і було, навіть часто. 

Перед Кенігзбергом війська затрималися. Дорогу 126-й стрілець­кій Горлівській двічі Червонопрапорній ордена Суворова дивізії, до складу якої входило і відділення молодшого сержанта Сала- махи, перегородили ворожі доти, дзоти, ескарпи, лінії окопів з колючим дротом у кілька рядів. Розрахунок фашистів був простим і зрозумілим: захистити Кенігзберг від наступу радянських військ, затримати їх на час накопичення і перегрупування, а потім перейти в контрнаступ. 

 Проте такий план був зрозумілим і для радянського команду­вання. Саме тому перед дивізією стояло важливе завдання — не дати фашистам опам'ятатися, продовжити наступ і на його плечах взяти це місто-фортецю. Кілька днів пішло на розвідку ворожих позицій та вогневих точок. "Цариця полів" — піхота була готова до наступу, чекали тільки наказу. А що він скоро надійде — не сумнівалися, бо знали з досвіду: якщо командири не наполягають на негайному влаштуванню траншей — чекай наказу підніматися в атаку. І наказ пролунав... 

Якраз перед відділенням Саламахи виявився фашистський форт На перший погляд, його ніщо не могло взяти: масивні стіни, амбразури, з яких лунають кулеметні черги та гарматні постріли. Як з-за таких стін "виколупати" ворожих солдат? І піхота залягла. Заліг за бетонним надовбом і командир відділення. 

Антон Михайлович з-за укриття уважно спостерігав за подіями. Ось за справу взялися артилеристи, вони точними пострілами по­чали бити по амбразурах, а під їх прикриттям сапери підібрали­ся до стін, заклали вибухівку. Незабаром потужний вибух зробив пролом у стіні. "Тепер моя черга! - дав сам собі команду Антон Саламаха і кинувся в пролом, а його хлопці в цей час прикривали вогнем свого командира. 

У форту було повно фашистів. Антон зразу й не розгледів, скіль­ки їх там, не до того було. Довгою чергою з автомата він поклав тих ворожих солдат, які потрапили йому на очі, потім ще кількох - прикладом автомата. Лише тоді йому назустріч піднялися по­рожні руки - ворог здався. Оскільки стрілянина з форту припини­лася, воїни пішли в атаку. Пізніше виявилося, що він знешкодив 12 ворожих солдат, а 15 здалися в полон. 

Важко передати такі ось моменти: що більше забирає часу — роз­повідь чи дія? На погляд бійців, які чекали успіху Антона Ми­хайловича, минуло 20 — 30 хвилин. Для самого Антона — минула мить. На розповідь же про це пішов час, тривалістю десь посере­дині. Коли пізніше Антон пробував пригадати послідовність своїх дій - нічого не виходило. Все зливалося в одну якусь мить злету, миттєвих рішень і дій. 

Після того бою Антону навіть домівка не снилася, мимо свідо­мості пройшли й події у власному підрозділі. А хлопці довго об­говорювали деталі атаки і дивувалися молодшому сержанту. На їх думку, він діяв абсолютно виважено і вірно. Дехто навіть заздрив. А командир відділення просто спав. 

Та якою б блискучою не була попередня операція, війна на цьо­му не кінчається. Приходить новий день і приносить нові завдан­ня, вимагає нового подвигу. І нових жертв. Надовго запам'ятався Антону Михайловичу і наступний день — 8 квітня. Тоді підрозділи дивізії вже вийшли на околиці Кенігзберга. 

За ніч фашисти дещо відпочили, поповнили сили новими бій­цями і почали контратакувати, намагаючись повернути втрачені напередодні позиції. Вони накочувалися на позиції дивізії і від­ступали, залишаючи трупи. Переслідувати їх було дуже складно, адже в самому місті вулиці перегороджувалися барикадами, з-за яких німці вели огонь з усіх можливих видів зброї, у будинках були влаштовані кулеметні гнізда, на дахах засіли снайпери, з підвалів били фаустники. 

Особливо допікав наступаючим військам один будинок, пере­творений на опорний пункт — вогонь з нього не давав підняти голову. На своєму вже чималому досвіді Антон Саламаха переко­нався, що на війні треба не лише стріляти і виконувати накази, а й думати. Тому деякий час, заховавшись за руїнами, він спостерігав за вогнем фашистів і раптом помітив, що кілька десятків метрів відділяє його від так званої "мертвої зони", куди не досягають кулі фашистів. Він поділився своїми спостереженнями з командиром роти і отримав від нього дозвіл діяти. 

Молодший сержант намагався підійти якомога ближче до будин­ку, щоб скоротити відстань для перебіжки під вогнем противника. Кілька метрів вдалося проповзти поза руїнами, а потім перечекав особливо щільний вогонь і зігнувшись, метнувся під стіну. Не­забаром вдалося підібратися до горища. Та тільки-но стрибнув у дверцята, як назустріч вибіг здоровенний німець і почав піднімати автомат. Але дещо запізнився: кулі з автомата Антона випередили його.

Грім канонади перекрив постріли автомата, і на горищі їх не почули. Проте і в тиші фашисти не звернули б на них увагу, адже були дуже зайняті: два кулемети з віконець поливали свинцем усю прилеглу до будинку територію. На роздуми часу не було. Антон майже підряд кинув дві гранати у бік кулеметів. Пролунали вибу­хи, пилюка й дим закрили все горище. Коли ж розвіялися, Антон побачив розбиті кулемети і трупи фашистів біля них.

 Знизу пролунало рідне "ура" - бойові друзі перейшли в атаку. Через мить до них приєднався і Антон, адже відкрився шлях до центра міста. Того дня йому вдалося ще й у полон взяти 12 фа­шистів. 

Пізніше, відповідаючи на запитання, за що його нагородили високим званням Героя, Антон Михайлович розповідав про бої під Кенігзбергом. Так було простіше й коротше. Насправді ж він вважав, що тоді була виявлена ним вершина героїзму чи мужності називайте, як хочете. Але ж до тієї вершини так нелегко було дістатися! Випадало проявляти себе в багатьох сутичках, але це називалося інакше - обов'язком, кмітливістю, солдатською вдачею тощо. Про якийсь героїзм не йшла мова. Так, нагороди - ордени й медалі — отримував, але в цьому не було чогось виняткового. Прості солдатські будні. 

...Ось і закінчилася війна. Солдати розійшлися з перемогою по домівках, яких у багатьох не було. Ніхто вже цьому не дивувався, адже вціліти комусь після років окупації було важко. Повернувся додому й Антон Михайлович. У порівнянні з тим, яким було село і колгоспне господарство 1943 року, коли він ішов на війну, все вигляділо значно краще. І все ж післявоєнні злидні були у всьому в напівголодній сім'ї, у волах та коровах, якими намагалися ора­ти поля, у майже повній відсутності будь-якої техніки. 

Роботи вистачало всім. Таким був час, що на вагу золота була кожна пара роботящих рук. І ніхто не зважував на твої колишні заслуги — повагою користувалися, в першу чергу, працьовиті. Зняв Антон Михайлович свій золотий орден, зняв і гімнастерку, але змушений був її знову одягнути, бо нічого іншого не мав. Пішов на наряд до правління колгоспу і попросив роботи. Ніхто цьому не здивувався, бо інакше Антон Саламаха вчинити не міг. 

Працював молодий колгоспник скрізь, куди його посилали. Був бригадиром, заступником голови колгоспу, головою сільської ради... Був нагороджений медаллю за доблесний труд. І чомусь виникає думка про те, що коли б не вік, не два поранення на фронті, удостоївся б Антон Михайлович і найвищої нагороди за мирну працю. Не встиг. Життя взяло своє, не дивлячись на його солдатську вдачу. Святу пам'ять про нього зберігають дружина — Надія Андріївна, донька Галина і син Петро. А ще — численні земляки, шанувальники його, адже щиро поважали Антона Ми­хайловича — за працьовитість, за справедливість, за людяність. 

Ось така вона, солдатська вдача.